Обо мне
Когда мне было 7 лет, я читала романы Чарльза Диккенса и мечтала поскорее вырасти. В школе на уроках чтения мне приходилось скучать, поэтому я писала. Поначалу мне хотелось просто рассказать свои истории тоненькой тетрадке на 12 листов, позже я решила прочесть их одноклассникам. Учительница услышала один небольшой рассказ и сказала, что я вырасту новой Астрид Линдгрен. Но, увы, сказочницы с меня не получилось.
… С тех пор прошло 13 лет. Сейчас мне 20, и я часто жалею о том, что в детстве я не наигралась. Когда мои одноклассники осваивали сказки Братьев Гримм, я читала «Мастера и Маргариту», писала стихи, искала в газетах литературные конкурсы, с восхищением смотрела на портреты известных писателей и мечтала войти в золотой фонд мировой литературы. В 20 я стала самой обычной посредственностью с неумеренными амбициями. Я каждый раз заявляю о себе, и каждый раз наталкиваюсь на непонимание. Парадокс, но мои книги так и не находят издателей. Одни говорят, что написано слабо, другие обвиняют меня в богохульстве и духовном стриптизе.
Когда я спросила у себя: кто же я? Мне стало страшно. Я не могу назвать себя писателем – у меня нет ни одной изданной книги. Я не могу назвать себя слемером – я не выиграла ни один слем, да и манера исполнения собственных стихов у меня, говорят, плохая. Перформансистка? Возможно. Да, я люблю устраивать перформенсы. Особенно люблю, когда зрители получают шок от увиденного. Я всегда пыталась доказать, что наше обнаженное тело – бесполезная ширма, за которой прячется душа. Но прежде всего, я человек новой расы – расы индиго, наверное, этим я и уникальна.
Кажуть, моїм текстам недостатньо драйву…
кажуть, моїм текстам недостатньо драйву і ритміки,
вони впиваються
безліччю гвіздків
і починають свербіти
на язиці,
загравати зі свідомістю і геніталіями,
перетворюватися на монад
і змінюватися зі швидкістю калейдоскопних скельць.
кажуть, я була свідком трьох світових війн,
декламувала бродського
під гарматний залп
і сама була теж
бродським.
вдягала смокінг на світських прийомах, палила, бавилася римами,
занудно читала свої вірші, сперечилася і врешті емігрувала
щоби потім усі звинувачували мене в національності,
добре, що колір шкіри був чисто білим. або ні, все було інакше -
я фріда кале, ексцентрична художниця зі зрощеними бровами,
пишу свої портрети в різних варіаціях, кохаю бабія -
теж художника, який іноді трахає мою сестру,
в мене проблеми з ногами, я вдягаю спідниці,
а мій художник каже: маленька, давай в Ніццу,
там весело, там карнавал, море вина і бал…
і ось я його дружина, я прикута до ліжка,
навіщо ноги коли є крила?
навіщо йти, якщо можна лежати?
навіщо продаватись, коли ти принцеса
і на виставку привезуть тебе на палантіні?
А потім – коли Троцького завалять через мене – тобто Фріду – ту що Кало -
і життя перетвориться на куб морфіну, я (чи то вона) напише
ПІТИ РАДІСНО І НІКОЛИ НЕ ПОВЕРТАТИСЯ!
піти з піснею і нікому не підкорятися
і нехай ця історія перетворилася на лайм від текіли
і нехай мої тексти нудні, неритмічні і далекі від досконалості
незважаючи на те, що я встигла бути і бродським і фрідою і можливо, навіть джексоном
я не буду йти, не буду мінятись на крила, я завжди, я – війна, я – все…
ЖЖ Аліни Сваровскі: http://alina-swarowski.livejournal.com/
Стихи.ру http://www.stihi.ru/avtor/swarowski
Комментарии